* * *

Розвиток традицій благодійності та меценатства в Україні, як і в будь-якій іншій державі, тісно пов’язаний з її історією. Виникнення благодійності як суспільного явища сягає кореням глибокої давнини. У давніх слов’ян воно традиційно було пов’язано з поширенням християнства. Кращі традиції українського меценатства і доброчинності мають свої коріння в епосі Київської Русі (Київські князі, Галицько-Волинські фундатори, Польсько-литовські благодійники) і Гетьманства. За часів Київської Русі князь Володимир Статутом 996 р. офіційно зобов’язав духовенство займатися громадським піклуванням, визначивши десятину на утримання монастирів, церков, богаділень, лікарень. Князь опікувався школами, бібліотеками, заснував перші освітні осередки — училища для навчання дітей. Великий будівничий держави Ярослав Мудрий, покровитель всіх муз у Київській Русі, вкладав не тільки державні, але й власні кошти у будівництво. У 1037 році було збудовано визначну пам’ятку історії та архітектури України церкву Св.Софії. Покровителем освіти, переконаним поціновувачем книжності й культури був Володимир Мономах, який у своєму «Повчанні» виклав правила та обов’язки князя по відношенню до бідних, закликав своїх дітей не лінуватися творити добро.

У боротьбі з монголо-татарами, литовськими, польськими, угорськими феодалами, Київська Русь втратила свій культурний розквіт. Колоніальне гноблення витісняло із вжитку українську мову, культурні надбання. Після Люблінської унії 1559 року український народ потрапив ще у складніші умови. Колоніальний гніт пробудив українців, які віками творили власну самобутню культуру, успадковували культурні цінності своїх предків, зберегли духовний генофонд нації і зробили вагомий внесок у скарбницю світового духовного надбання. Так історично склалось, що Україна довгий час не мала державності, яка стала б на захист української культури, мистецтва, освіти, науки, мови. Тому знаходились філантропи та шанувальники українства, які зробили вагомий внесок у збереження та розбудову української нації, сповідували єдину ідею – любов до своєї землі, патріотизм, процвітання України.

Культура добродійності – це одна з найголовніших складових здорового суспільства. Само слово добродійність несе під собою досить глибокий сенс – «благо творити». У давніх грамотах зберігаються відомості про пожертви на добродійні цілі князів та міщан, українських шляхтичів, доброчинну підтримку українського друкарства і шкільництва. Князь Юрій Слуцький заснував Слуцьку школу й друкарню (1560-ті р.р.). Гетьман литовський Григорій Ходкевич допомогав друкарям Івану Федорову й Петру Мстиславцеву, які знайшли притулок в його маєтку…

Прославилась своєю меценатською діяльністю українська родина волинських князів Острозьких (ХІV- початку ХVІІ століть), які мали змогу активно впливати на процеси, що відбувались на всій території України і багатьох сусідніх країн. Князь Костянтин Острозький заснував в Острозі академію та друкарню, де була видана знаменита Острозька Біблія. Завдяки діяльності Костянтина Івановича та його молодшого сина Василя Костянтиновича Острог став освітнім центром України того часу.

Випускник Острозької академії, український полководець і політичний діяч Петро Конашевич-Сагайдачний був меценатом православних братств та опікуном братських шкіл. Багато уваги приділяв релігійним та культурним справам України, підтримував стан Братського монастиря. Присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні, заснував і утримував Київську колегію, яка згодом перетворилась в Києво-Могилянську академією.

Серед українських меценатів епохи українського Відродження виокремлено ім’я київського митрополита Петра Могили. На власні кошти ним було оновлено київські святині: реставровано Софійський собор, Михайлівський Видубецький храм, церкви Десятинну і Трьохсвятительську та храм Спаса на Берестові. У 1631 році Петро Могила заснував Лаврську школу, яка злилась з братською у 1632 р. і перетворилась на колегію за типом вищих західноєвропейських шкіл. Колегії Петро Могила заповідав все своє майно, кошти і цінності.

Меценатство періоду Гетьманщини сприяло «золотій добі» українського барокового мистецтва. Воно було нормою, невід’ємним атрибутом діяльності людей, що належали до національної еліти. Найвизначнішим українським меценатом був гетьман Іван Мазепа, який звів або відремонтував у стилі так званого «мазепинського бароко» близько двох десятків храмів, витратив на будівництво та реставрацію церков, храмів, монастирів суму, більшою за 10 річних бюджетів Гетьманщини. Він пожертвував збудованому ним Переяславському кафедральному собору Пересопницьке Євангеліє, подарував золоту чашу, лампаду і плащаницю собору Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі. Іван Мазепа опікувався літературою, наукою, мистецтвом. Завдяки гетьману, Київсько-Могилянський колегіум у 1701 році отримав статус «академії». Доба Мазепи характеризується надзвичайним піднесенням у всіх галузях мистецтва: в архітектурі, різьбі, малярстві, гравюрній орнаментиці, прикладному мистецтві. Меценатство І. Мазепи — це внутрішня потреба культурної людини. Він задавав тон у благодійництві для всієї старшини, подавав їй приклад, надихав на добродійництво.

Український військовий, політичний і державний діяч, гетьман Війська Запорозького Іван Скоропадський, як і його попередник Іван Мазепа, відзначився благодійництвом. Так, зокрема він започаткував спорудження Гамаліївського монастиря, а в Стародубі на кошти Івана Ілліча була зведена церква Предтечі. Турбувався гетьман і про розвиток Чернігівського Єлецького монастиря. Був також і великим шанувальником мистецтва, опікувався створенням нових розписів Успенського собору. У чернігівській друкарні (вона знаходилась в Троїцько-Іллінському монастирі) на початку XVIII ст. були видані книги Іоанна Максимовича, зокрема «Молитва Отче Наш на седьм богомыслий расположения» та «Краткое поучение о 7 сакраментах или тайнах церкви». Унікальні книги мали родовий герб Скоропадського і робилися на його замовлення.

Особливо впливову зону в історії меценатства у ХVІІІ ст. займає громадська та благодійна діяльність відомих державних українських діячів Розумовських. Засновник славетного роду Олексій Розумовський, родом з Чернігівщини, згодом відомий державний діяч з титулом графа і чином генерал-фельдмаршала, залишив у спадок своїм рідним і нащадкам не лише традицію престижних посад, але, і любов до України. Відомо, що саме він сприяв відновленню гетьманства на Україні і обрання свого брата Кирила Розумовського Гетьманом України. При дворі Кирила Розумовського в Глухові був музично-драматичний театр музикантів – кріпаків. Театральний репертуар був надзвичайно широким, ставилися опери, балети, комедії. Колосальна музична бібліотека симфонічних партитур, оперних клавірів, інструментальної музики з архіву Кирила Розумовського свідчить про масштабність його просвітницької діяльності. Нотна бібліотека Розумовських — це особлива сторінка всесвітньої культури, є золотою колекцією найкращих музичних зразків XVIII ст., являє енциклопедію різних європейських композиторських напрямків, шкіл та жанрів того часу. Викликає особливий інтерес постать сина Кирила Розумовського князя Андрія Кириловича Розумовського — відомого державного діяча, який перебував дипломатом у різних містах Європи (Неаполь, Данія, Швеція, Австрія). Саме у Відні, з найбільшою повнотою розкрився мистецький, зокрема музичний хист Андрія Розумовського, який продовжив і збагатив сімейну традицію. Сам був чудовим музикантом. У Відні він мав власний струнний квартет, в якому грав партію скрипки, сприяв відкриттю українського центру хорового мистецтва. Блискучі концерти в салоні Андрія Розумовського органічно вписувались в насичену музичну атмосферу Відня тих часів. Він приваблював знаменитих музикантів, серед яких були Й.Гайдн, В.Моцарт, Л.Бетховен, надавав багатьом доброчинну допомогу. Прем’єри творів Людвіга Бетховена у виконанні самого автора часто звучали в домі Андрія Розумовського, який у свою чергу допомагав видатному композитору у виданні його творів, сприяв творчості меценатською підтримкою. Творчим результатом дружнього спілкування з Л.Бетховеном стала поява «українських квартетів», присвячених видатним німецьким композитором (як і декілька симфоній) Андрію Розумовському. В квартетах використано інтонації українських народних пісень, запропонованих Розумовським геніальному майстру. Отримавши спадщину у 1803 році, Андрій Розумовський створив картинну галерею та прекрасний палац. Діяльність родини Розумовських є взірцем культурної дипломатії, сприяла розвитку міжнародних зв’язків.

В історію меценатства ХVIII – поч. ХІХ ст. в Україні вписані імена Дмитра Трощинського, Григорія Галагана. Український аристократ козацького стану Дмитро Прокопович Трощинський був щедрим меценатом української культури: науки (Я. Маркевич, В. Ломиковський), літератури (В. Капніст, Василь Гоголь та ін.), театру (В. Гоголь), малярства (В. Боровиковський), музики (А. Ведель). Один з ініціаторів першого видання «Енеїди» Івана Котляревського (1798), мав власний театр. Яскравий акцент в історії української, зокрема музичної культури проставив громадський діяч, українофіл, меценат, представник відомого старшинсько-дворянського роду Галаганів Григорій Галаган – людина високої культури, друг Тараса Шевченка. Він виділив великі кошти на видання журналу «Київська старина». Саме за його матеріальної підтримки вийшов збірник М.Маркевича «Южнорусские песни». Велике значення мав його власний аналітичний нарис про український народний театр Вертеп. Будучи головою Київського слов’янського благодійного товариства, він популяризує творчість народного співця-кобзаря Остапа Вересая. В пам’ять про сина Григорій Галаган будує Колегію Павла Галагана (1810). Це був учбовий заклад доступний особам усіх суспільних прошарків. Слід підкреслити, що у складі дисциплін чільне місце займала музика (спів, теорія музики, основи композиції). Основи репертуару хору учнів Колегії складали українські пісні, особливо обрядові, постановка опери М.Лисенка «Наталка Полтавка».

Серед громадських діячів, меценатів у сфері освіти та науки початку XIX століття вирізняється ім’я Івана Михайловича Скоропадського. Ним були засновані і утримувані: пансіон для підготовки народних учителів, перше жіноче початкове училище. Він фінансово сприяв відкриттю безліч шкіл і гімназій. Завдяки Івану Скоропадському в Україні з’явився один з найкращих дендрологічних парків Європи – Тростянецький парк, куди з усіх кінців світу були звезені екзотичні рослини, дерева і кущі. В маєтку Івана Скоропадського місяцями жили відомі письменники, художники, музиканти.

«Гетьманшею» Великої України та «європейкою до кінчиків нігтів» називали доньку Івана Скоропадського Єлизавету Милорадович-Скоропадську, яка успадкувала від батька глибоку любов до України. Вона була поліглоткою та українською патріоткою в час російського імперського мороку. На заборону своєї громадсько-політичної діяльності відповідала фінансовою підтримкою основних культурно-просвітніх організацій Галичини: «Просвіта», Наукового товариства ім. Т.Шевченка, часописів «Діло, «Зоря» тощо.

Загалом, жіночі імена серед українських благодійників зустрічаються часто. У деяких джерелах є свідчення, що княгиня Ольга заснувала першу лікарню у Києві, в якій доглядати хворих було доручено жінкам. У давніх грамотах зберігаються відомості про пожертви на добродійні цілі сестер, княжни Олени (Горностаєвої) й Софії Чарторийської, які стали фундаторками Пересопницького монастиря. Княжна Анастасія Юрїївна Гольшанська організувала за власний кошт переклад Пересопницького Євангелія у 1556–1561 роках. Шляхтичка Ганна Гойська відновила монастир в Почаєві і заклала фінансову основу його подальшої діяльності. В історії українського меценатства згадується ім’я представниці старовинного українського шляхетського роду Гулевичів Галшки Гулевичівни, фундаторки Київського Братського Богоявленського монастиря та Київської братської школи (1615). Від неї веде історію Києво-Могилянська академія, згодом, Київська духовна академія світового рівня. Знакова благодійниця ХVІІ століття Раїна Вишневецька (Могилянка), була фундаторкою Прилуцько-Густинського, Ладанського, Лубенсько-Мгарського монастирів. Відома жінка-меценатка, княгиня Катерина Олексіївна Васильчикова очолювала жіночу Київську громаду допомоги бідним, опікувалась дитячими притулками в Києві. Вона влаштовувала бали, маскаради, концерти, театральні вистави, аукціони та лотереї, значна частина благодійного збору від яких йшла на допомогу бідним. За її активної участі в Києві була відкрита велика міська лікарня і перша лікарня для незаможних євреїв, притулок для літніх людей тощо. Власниця Браїлова неподалік Вінниці баронеса Надія фон Мекк була відомою меценаткою, покровителем музичного мистецтва, надавала постійну грошову допомогу композитору українського походження Петру Чайковському та французькому композитору Клоду Дебюссі.

Меценатство було поширене по всій Україні, сприяло розвитку міжнародних зв’язків. До яскравої плеяди видатних діячів грецької еміграції в Україні та Росії XVII-XVIII ст. можна віднести шляхетних ніжинських купців братів Зосимів, які за 40 років невтомної просвітницької діяльності власним коштом видали понад вісім десятків найменувань книг з історії, філософії, богослов’я, математики, філології, географії, зоології, медицини, тощо, фінансували видання літератури давньо- та новогрецькою мовами у Парижі, Венеції та Москві. Заснували школу в Греції. Керченські тютюнові фабриканти Месаксуді подарували свою родинну колекцію кримських старожитностей музеям Лувру та Сен-Жермена. Колекціонер, мільйонер, міський голова Одеси Григорій Маразлі витратив на доброчинність 12% свого десятимільйонного капіталу, пожертвував сотні тисяч рублів на культуру і освіту. А у Львові купець грецького походження Костянтин Корнякт збудував дзвіницю Успенського собору, відому як «вежа Корнякта», яка і нині прикрашає центр міста. За заслуги перед державою Костянтин Корнякт зумів отримати декрет короля Стефана Баторія (1576 р.) з дозволом збудувати, як виняток, найвеличніший будинок-палац на площі Ринок у Львові. Палац Корнякта, також Королівська кам’яниця — пам’ятка ренесансної архітектури.

З давніх давен розвиток культури і мистецтва в Україні, зокрема, і в Києві, щедро підтримувався благодійністю свідомих заможних українських громадян, які безоплатно жертвували великі грошові суми, від яких залежало – бути чи не бути – лікарні, храму, школі, будинку престарілих, музею тощо. Відносно традиції меценатства в Києві слід згадати цікавий факт: замість поздоровлення високого посадовця з ювілейною датою його підлеглі могли зробити грошову пожертву, незалежну від суми на користь дитячих притулків, лікарень, тощо. Це зараховувалось як знак пошани до ювіляра. В газетах друкувалися імена всіх благодійників. За свідченнями сучасників, наприкінці ХІХ – початку ХХ сторіччя в Україні не було іншого міста, де громадське благодійництво було б так розвинуте, як у Києві. Тут діяло близько 100 найрізноманітніших опікунств, комітетів, товариств милосердної спрямованості.

Серед багатьох імен українських меценатів другої половини ХІХ ст. треба назвати ім’я київського купця Михайла Дегтерьова – власника солідної торгової фірми, члена міської ради, який обіймав вагому частину громадських посад. Михайло Дегтярьов пожертвував Києву чотири з половиною мільйона рублів. На його кошти було збудовано багато міських приміщень, зокрема Будинок Купецького зібрання (нині Київська філармонія), а згодом храм Олександрівської лікарні. Після смерті за його заповітом колосальні кошти були витрачені на будівництво дитячих притулків, богаділень, лікарень тощо.

Кінець XIX —початок ХХ століття називають «золотою добою» українського меценатства. Благодійництво було моральним обов’язком чи не кожної заможної людини. До меценатства заможних українців завжди спонукали приписи релігії та історична традиція, а з другої половини ХІХ століття доброчинності сприяли також і закони. Внаслідок соціально-економічних перетворень, викликаних відміною кріпацтва, розвитком ринкових відносин та підприємництва відбувається активізація суспільно-культурної діяльності. Розширилось і поле діяльності меценатів. До нас дійшли важливі свідчення про традиції добротворення цілих династій українських меценатів – родин Терещенків, Бродських, Ханенків, Харитоненків, Симиренків, Алчевських, Яхненків та інших.

Говорячи про українське меценацтво, не можна обійти ім’я визначного громадського діяча, благодійника, мецената української культури Чикаленка Євгена Харламовича — агронома, землевласника, видавця, публіциста. Меценатство для нього було найголовнішою справою. У нього був принцип: «Треба любити Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені». Євген Чиколенко був меценатом різних починів: на його гроші видано «Російсько-український словарь» Уманця-Комарова (Львів, 1893–1898), він допомагав журналу «Кіевская старина», даючи грошову винагороду (1000 крб.) за найкраще написану історію України та сплачуючи гонорари за українські твори письменства, друковані в «Кіевской старине»; організував при Науковому товаристві імені Т.Шевченка у Львові фонд імені Мордовця для допомоги українським письменникам, фінансував тижневик Революційної української партії «Селянин» у Львові, став головним фундатором «Академічного Дому» у Львові, заохочуючи наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова.

Громадський і культурний діяч, аматор української старовини Василь Тарновський був щедрим меценатом українських культурних починів, зокрема допомагав «Київській Старовині», Київському історичному музею, зібрав велику колекцію козацько-гетьманської музейної й архівної старовини, був фундатором Музею Українських старожитностей (нині Чернігівський державний історичний музей). Василь Тарновський глибоко шанував Тараса Шевченка й сприяв творчості генія. Після смерті Шевченка меценат подбав про упорядкування могили великого Кобзаря в Каневі, створив унікальну збірку Шевченкіани тощо. Маєток Василя Тарновського в Качанівці завжди був унікальним осередком, де збирались визначні діячі культури і мистецтва.

В історії меценатства чільне місце займає діяльність культурних діячів ХІХ-ХХ століть родини Ханенків, які володіли цінною колекцією творів мистецтва і зібранням букіністики. Ханенко Богдан Іванович був українським промисловцем, колекціонером, меценатом, одним із перших почав збирати давньоруські ікони. На власні кошти провадив археологічні розкопки переважно на території Київщини. Зіграв ключову роль у заснуванні Київського художньо-промислового і наукового музею, відкритого в 1904 році. До Музею мистецтв у Києві (сьогодні «Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків») Ханенко передав збірку археологічних знахідок й мистецьких творів.

На кошти відомої родини, меценатів Харитоненків було засновано дитячий притулок для дівчат-сиріт («пансионом благородных девиц»), жіночу гімназію, реальне училище, гуртожиток для студентів Харківського університету, селянський банк, дитячу лікарню в Сумах, церкви. Крім цього були зроблені численні пожертви навчальним закладам, духовенству для роздачі бідним, виплату пенсій та стипендій. За меценатську діяльність Іван Харитоненко був нагороджений золотою медаллю на Анненській стрічці та орденом Святої Анни.

Родина промисловців-цукроварів, конструкторів, власників заводів, пароплавів, вчених-садівників, меценатів Симиренків протягом 40 років передавали одну десятину своїх доходів на розбудову української культури. Вони фінансували журнали «Україна», «Рада», матеріально підтримували М.Драгоманова, М.Коцюбинського. Свій маєток ціною близько 10 млн крб. Василь Симиренко передав на потреби української культури.

Великий внесок у розбудову міста Києва за власний кошт доклав Семен Могилевцев – промисловець, меценат. Ним виділялись кошти не тільки на освіту, а й на розвиток медицини та культури у Києві. Серед його благодіянь посильна участь у створенні Педагогічного університету ім. Драгоманова, Київського політехнічного інституту, Педагогічного музею (Будинок вчителя).

Заслуговує визнання благодійна діяльність родини Алчевських — Олексія Кириловича Алчевського, Христини Данилівни Алчевської, яким належить фінансування виготовлення та встановлення першого пам’ятника великому Кобзарю у Харкові. Серед інших актів благодійності родини: лікарні, бібліотеки, недільні школи як в Сумах, так і у багатьох містах України та Росії.

З ім’ям Кониського Олександра Яковича, українського перекладача, письменника, видавця, лексикографа, педагога, автора слів пісні «Молитва за Україну», перекладу «Щоденника» Т.Г.Шевченка, пов’язана широка і різноманітна громадська та видавнича діяльність. Для організовних ним недільних шкіл (Полтава, Київ), Кониський видав популярні книжки й підручники. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Був одним із фундаторів Літературного товариства імені Т.Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатором перетворення його у Наукове товариство імені Т. Шевченка.

Багато доброчинних справ виконали київські міліонери — родина Бродських. Меценат, філантроп Бродський Лазар Ізраїльович займався цукровою промисловістю. Багато коштів витрачав на благодійність і будівництво. Фінансував установи загальноміського значення – Бактеорологічний інститут, Бесарабський критий ринок, був одним із спонсорів будівництва в Києві Політехнічного інституту. Засобами Бродського була зведена найбільша в Києві синагога (Хоральна синагога), побудовані Художній музей, Театр оперети. На кошти родини Бродських було, також, побудовано лікарню, гімназію, училище, утримувалась єврейська лікарня в Києві, установи єврейської освіти.

Завдяки діяльності київського підприємця з Саксонії, засновника садівничої фірми та агрошколи у Києві Вільгельма Крістера та його синів Юліуса та Едмунда Крістерів Київ на початку ХХ століття здобув репутацію одного з найбільш зелених міст світу. Підприємці утримували засновану та утримувану ними першу агрошколу, яка була визнана найкращою на той час, підтримували Києво-Подільську жіночу гімназію, жертвували кошти на будівництво православних церков.

Особливе місце в славному списку меценатів належить родині цукрозаводчиків – Терещенків, коріння роду яких пов’язано з містом українського козацтва Глухів. Від покоління до покоління сини і онуки засновника династії Артемія Терещенка поєднували успішне керівництво заводами цукрової промисловості і торгівлю з громадською кар’єрою, просвітництвом та благодійництвом. Невипадково, пізніше у родовому гербі Терещенків – «прагнення до громадських справ». Самим Миколою Артемовичем Терещенко було пожертвувано Києву два з половиною мільйона рублів. Меценат фінансово підтримував Перше комерційне училище, Політехнічний інститут, Києво-Подільську жіночу гімназію, Міський музей старожитностей і мистецтва, Пироговську лікарню. Саме завдяки меценатській діяльності Терещенка у Києві з’явився «ОХМАТДИТ». За внесок у розвиток Києва в 1892 році Микола Артемович отримав звання почесного громадянина міста. Зростала велика кількість членів родини Терещенків по всій Україні і показово, що при кожному підприємстві були організовані безкоштовні лікарні, чайні, трирічні народні училища. Ще до переїзду з Глухова до Києва Терещенки захоплюються колекцією предметів мистецтва. Про це свідчать існуючі нині унікальні художні цінності чотирьох державних музеїв – ім. Т.Г.Шевченка, Національного музею, Російського та Зарубіжного мистецтв, які розташовані в приміщеннях, що належали сім’ї Терещенків. Крім того, Артемій Терещенко фінансово підтримував Художню школу М.Мурашка. Важко перелічити кількість тих благодійних закладів, які були створені на його кошти. Великі досягнення у справі благодійності і Федора Терещенка, зокрема у збиранні та збереженні мистецьких творів. Він мав дружні стосунки з видатними майстрами живопису (Крамським, Рєпіним та ін.). За щедру благодійність він був удостоєний багатьма орденами. Іван Терещенко підтримував школу малювання Мурашка, яка стала основою художнього учбового закладу, що мало велику роль у вихованні національних кадрів, майстрів-живописців. Олександр Терещенко був керівником і організатором Товариства допомоги студентам Університету. З 1889 року Олександр Терещенко — член Дирекції Київського відділення РМО. У своїй унікальній приватній колекції меценат мав живописні твори Т.Г.Шевченка. Михайлу Терещенку, який народився в Києві, належала особлива роль саме у підтримці мистецьких акцій освітянських закладів. З дитинства він виявлял надзвичайні здібності до літератури та поезії, вивченню іноземних мов. За освітою він був юристом, але, переважно, його діяльність була пов’язана з театром, поезією, музикою. Михайло Іванович спілкується з композиторами А.Лядовим та О.Глазуновим з метою поставити два балети, один з яких — за мотивами казково-обрядового фольклору, другий – з життя середньовічних провансальських трубадурів. Сюжет він замовив Олександру Блоку. З цієї пори між ними зав’язується надзвичайна дружба. Ідея Михайла Терещенка про створення лібрето Блоком переросло у блискуче поетичне творіння — віршовану драму «Троянда і Хрест». «Я дуже багато в чому зобов’язаний Терещенку. Він примусив закінчити мене «Троянду і Хрест»… А то був би не скінчив», — писав Блок. В Петербурзі Михайло Терещенко разом з сестрами організує видавництво «Сирин». В редакції збиралися знамениті майстри поетичного слова, поети-символісти, творча молодь. Повернувшись до Києва Михайло Терещенко продовжує сімейні традиції благодійництва, матеріально допомагає музеям, учбовим закладам тощо. Яскравим фактом біографії М.Терещенка є його активна участь у розв’язанні довгоочікуваної проблеми – відкриття Київської консерваторії. Багато зусиль доклав до цієї довгоочікуваної події юрист і музикант Олександр Виноградський. Серед пристрасних ентузіастів був композитор, педагог, піаніст, засновник та перший ректор консерваторії Володимир Пухальський, який присвятив більшу частину свого життя організації та становленню вищого навчального музичного закладу. Активно порушували перед дирекцією РМО питання організації Київської консерваторії видатні композитори П.Чайковський, С.Рахманінов, С.Танєєв, О.Глазунов. Лише у травні 1912 році Голова Імператорського російського музичного товариства принцеса Альтенбургська Олена Георгієвна підтвердила згоду дирекції на відкриття консерваторії. Але, матеріальні кошти не були представлені. Саме тут виявилась ще раз безкорисливість вчинку благодійника Михайла Терещенка, який надав на утримання консерваторії 50 тис. рублів. 40 тис. рублів (в процентних паперах) пожертвувала Київській консерваторії на іменні стипендії вдова Олександра Виноградського згідно Заповіту свого чоловіка.

Видатний український композитор, піаніст, диригент, громадський діяч, автор музики «Молитва за Україну» Микола Віталійович Лисенко опікувався музичною освітою. У 1904 р. відкрив власну Музично-драматичну школу (від 1913 — Музично-драматична школа імені Миколи Лисенка). Це була перша українська музична школа, де викладання проводилось українською мовою з викладачами-українцями. Найвидатнішими учнями Миколи Лисенка, які закінчили школу, були Левко Ревуцький, Кирило Стеценко, Анатолій Буцький, Михайлина Комар-Гацька, Олександра Мандельштам. У 1918 році на базі школи був утворений Державний музично-драматичний інститут імені М. В. Лисенка.

Ім’я мецената Павла Платоновича Потоцького пов’язано з науково-історичною діяльністю, колекціонуванням. Генерал, учасник Першої світової війни, військовий історик, громадський та культурний діяч Павло Потоцький був знавцем музейної справи, принципів формування та збереження фондів, займався історичними дослідженнями, є автором історографії армійської артилерії та багатьох військово-історичних статей. Окрім наукової діяльності, меценатом були засновані історико-мистецька колекція «Музеї України», ряд армійських музеїв, пожертвувано десять десятин землі для влаштування та утримання народного училища на своїй батьківщині. Протягом 40 років Павло Потоцький зібрав унікальну колекцію, найбільшою частиною якої була бібліотека, котра налічувала 17 тис. томів. В реєстрі зібрань колекції нараховувалось близько 15 тисяч гравюр і літографій, більше 300 картин з історії війн, рукописи ХІІ ст., універсали Хмельницького, Брюховецького, Мазепи, унікальна добірка західноєвропейських видань ХVІІ – ХІХ століть з історії України, види і карти України, особисті речі та малюнки Т.Шевченка, архів А.Єрмолова, старовинні меблі, зброя, монети та інше. У 1926 році колекція була перевезена до Києва і подарована Павлом Платоновичем Потоцьким Наркомосвіти України.

Доброчинній діяльність багато часу приділяла відома українська шляхетна родина Рильських. Маючи великий будинок у Романівці Тадей Рильський утримував в ньому церковнопарафіяльну школу, виплачував власні кошти викладачам. Маючі освіту юриста, Тадей Рильський надавав безкоштовно юридичні консультації, складав відповідні папери. Максим Тадейович Рильський, відомий український радянський поет, громадський діяч, будучи депутатом, вирішував багато питань, з якими до нього звертались громадяни. Підтримував талановиту творчу молодь, досвідчених письменників зі сталінських концтаборів. Саме завдяки клопотанням Рильського знайшлося місце в Ірпіні Григорію Кочуру і Дмитру Паламарчуку. У колі близьких друзів, Рильського звали «Максим Золоте Серце».

Історія нашої національної культури зберігає імена багатьох меценатів, які мали потребу ділитись з іншими і розуміли, що таке доброчинність. Національний і природничий музеї у Львові, театр Марії Заньковецької, народна лікарня, ремісничі школи, освітні заклади – це далеко не повний перелік справ галицьких меценатів до встановлення в Галичині радянської влади. Митрополита, графа Андрея Шептицького, одного із найвидатніших провідників української церкви й національного руху першої половини ХХ століття називали «духовним главою українського народу». Окрім захисту інтересів української церкви, Андрей Шептицький займався меценацтвом. Під пильною опікою глави церкви були сиротинці та бідні люди. Будучи високодуховною і освіченою людиною, він розумівся на усіх проблемах не лише духовного життя, але й суспільного. Піклуючись про українців заснував народно-ужиткові кооперативи, в яких люди отримали працю. Створив єдину українську народну лікарні («лічниця»). Йому належить заснування Львівської богословської академії, першої української фахової господарської школи в Західній Україні. Знаний меценат щедро підтримував українські культурно-просвітницькі товариства, опікувався «Просвітою», при якій було засновано однорічну рільничу школу. Андрій Шептицький допоміг здобути освіту десяткам талановитих галицьких художників, надавав стипендії молодим митцям, заснував українську мистецьку школу художника Олекси Новаківського, якого постійно підтримував. Андрею Шептицькому належить створення Національного музею у Львові, який сьогодні може похвалитися найбільшою в Європі збіркою іконопису.

Меценат Федорович Володислав – український галицький земельний магнат, публіцист, культурно-просвітницький, громадсько-політичний діяч. Дійсний член Наукового товариства імені Т.Шевченка. Колекціонував перлини народного мистецтва, був засновником школи народного мистецтва з виробництва килимів. Фінансував «Просвіту», археологічні розкопки в Галичі й археологічну виставку у Львові.

Меценат, колекціонер, природознавець Володи́мир Ксаверій Тадеуш Дідуши́цький подарував Львову природничий музей, який славився унікальними зразками природних багатств, фольклору та старожитностей Галичини. Зараз приватні колекції Дідушицького складають основу зібрань Державного природничого музею НАН України та Музею етнографії у Львові.

Ім’я мецената, колекціонера, громадського діяча Івана Товарницького пов’язано із заснуванням українського професійного театру «Руська бесіда» у Львові, фінансуванням монастирської дівочої школи в Яворові, призначенням стипендій для незаможних студентів. Свою унікальну колекцію зразків рідкісної зброї, нумізматів, мінералів, живопису Іван Товарницький подарував Народному дому у Львові та інш.

* * *

Кожний народ має своїх героїв, подвижників, борців за правду і волю, велетнів духу й думки, видатних вчених, просвітителів та меценатів, котрі все своє життя поклали на вівтар служіння ідеалам добра, справедливості.

Благодійництво – генетичний ген української нації. Історія нашої національної культури зберігає імена багатьох доброчинців, для яких меценатство це, передусім, вияв шляхетності людини. І цей список імен невичерпний. До меценатства заможних українців завжди спонукали приписи релігії та історична традиція, а з другої половини ХІХ століття доброчинності сприяли також і закони.

В українському літопису благодійної діяльності утвердилось нерухоме кредо «Благодійність це не справа, це стан душі». Культура добродійності – це одна з найголовніших складових здорового суспільства. Адже, само слово благочинність несе під собою досить глибокий сенс – «благо творити». Будь-який вчинок людини, направлений в першу чергу на творення та здійснення потрібної і доброї справи, а не на здобуття якої-небудь користі, – це і є культура добродійності.

Є два чинники, які можуть зберігати національну культуру – це держава і суспільство, в ідеалі вони повинні співпрацювати, об’єднати зусилля з метою відродження та популяризації меценатства. Збереження культурної спадщини є найважливішим напрямом гуманітарної політики держави. Держава має розблокувати інформаційний культурний простір, наш обов’язок говорити про себе, нагадувати, доносити і популяризувати свою історію, культуру, відкривати і збагачувати духовну національну скарбницю. Про нас повинні знати, як про шляхетну країну давніх європейських культурних традицій. Це буде формувати ціннісні орієнтири в суспільстві, національну ідентифікацію кожного. Держава повинна мати стратегію розвитку культури, повинні існувати державні програми в цій сфері, зростати кількість державних фондів, які будуть, насамперед, фінансувати національні проєкти в галузі культури, спрямовані на її збереження. Необхідно створити сучасну законодавчу базу для культури, яка б враховувала специфіку і особливості різних видів діяльності закладів культури (наприклад, закон про охорону і збереження національної спадщини, закон про розвиток національного академічного музичного мистецтва, закон про етнокультуру, закон про музеї, закон про театри тощо). Закони повинні розроблятись за участі широкого загалу фахівців, професіоналів відповідних галузей.

Як свідчить світова та вітчизняна практика, державної підтримки в багатьох випадках недостатньо для збереження та розвитку національного культурного надбання. Сучасне меценатство є важливим чинником недержавної підтримки культури, мистецтва, науки і освіти, розвитку творчого, духовного, інтелектуального потенціалу суспільства; має досить розвинені форми: від особистого благочинства до діяльності різних благодійних громадських об’єднань. Розвитку доброчинства сприяє Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» та податкове законодавство, яке визначає пільги тим, хто займається благодійною діяльністю. Водночас, діяльність меценатів може вільно розвиватися тільки тоді, коли на рівні держави та суспільства для неї існують сприятливі умови. На жаль, незважаючи на наявність глибоких соціально-історичних традицій, культура благодійності та меценатства в сучасному українському суспільстві поки ще не набула належного розвитку. Іноді споживацьке ставлення до благодійності не в останню чергу пов’язане з реаліями сьогоднішнього дня. Враховуючи існуючий історичний досвід, слід зазначити, що благодійність ефективно сприяє не тільки становленню і розвиткові науки, культури й освіти, але також і взаємодії особи, суспільства й держави.

Громадськість очікує прийняття Закону «Про Меценатство», який, насамперед, має врегулювати правові відносини у суспільстві, спрямованих на розвиток меценатської діяльності, гарантувати державну підтримку її учасникам, талановитій молоді та культурно-мистецьким діячам, сприяти розвитку професійної діяльності у сфері культури та мистецтва, стимулювати реалізації державних та інших програм, проєктів в галузі збереження української культурної спадщини, мотивувати розширення можливостей та стимулів для участі фізичних та юридичних осіб у розвитку культури та мистецтва тощо.

Доброчинство починається часто з прискореного биття серця, не байдужого до рідної землі, з патріотизму, вболівання за сьогодення та майбутнє країни. Це поклик душі, поклик серця, це глибоке розуміння ролі культури у відродженні та розбудові держави, її національної безпеки, духовного зцілення суспільства красою мистецтва, його гармонійного розвитку, виховання та прищеплення поваги та любові до своєї історії, формування національної ідентичності суспільства.